Українські театри останнім часом досить рідко звертаються до національної класики. А якщо й звертаються, то переважно до комедійного жанру, залишаючи поза своєю увагою серйозні твори. Зовсім інший підхід у Класичного Художнього Альтернативного Театру, в якому намагаються насамперед не розважити глядача, а змусити його думати. Черговим свідченням цьому стала нещодавня постановка цим творчим колективом маловідомої драматичної поеми Лесі Українки „Йоганна, жінка Хусова”.
Недаремно Лесю Українку називають українським Шекспіром. Адже у цих двох митців можна знайти багато спільного у побудові п’єс, які відзначаються глибиною ідей, актуальністю конфліктів, а емоції та пристрасті досягають такого рівня, що їх можна передати лише в драматичному творі. Як зізналася художній керівник КХАТу Катаріна Сінчілло, після першого прочитання „Йоганни, жінки Хусової”, вона мало що зрозуміла з цього твору. Проте, якась невидима сила змушувала повертатися до нього знову й знову. А після третього прочитання вже була переконана, що обов’язково має втілити на сцені цю маловідому українському глядачеві п’єсу.
Режисера зацікавило, що не дивлячись на те, що події у драматичній поемі Лесі Українки відбуваються у 33 році нашої ери, схожість ситуацій, поведінки персонажів із сьогоденням створюють відчуття сучасності. У виставі розповідається про таїну стосунків між чоловіком та жінкою, про низькі плотські пристрасті і потяг до високого кохання, про матеріальний добробут і злети душі, про прагнення влади і усвідомлення істинної волі, про те, як ми стаємо заручниками своїх бажань. І, звичайно, ж це вистава про Віру і про Кохання.
Робота над постановкою тривала майже півроку, нелегко було зробити декорації, які б відповідали тій епосі. В оформленні сцени та створенні костюмів театру надав допомогу Будинок Побуту „Столичний”. А в пошуках відповідного посуду, глечиків та античних колон довелося об’їздити всі художні салони Києва.
Окреме питання – підбір виконавців. Роль Йоганни виконуєте Катаріна Сінчілло. Це особливий образ, особлива роль, адже ми бачимо жінку, яка бачила розп’яття Христа, а потім його воскресіння. „Мені не потрібно було чогось вигадувати. Адже я грала саму себе”, — зазначила пані Катаріна.
Образ Хуси у виконанні заслуженого артиста України Віктора Кошеля дуже нагадує українського письменника Миколу Хвильового. Свого часу Віктор грав прототип Хвильового у фільмі „Я той, хто є”. Цей герой помирає від розриву серця, тому що влада, якій він служив, засудила до розстрілу його матір. Так само гине герой 
драми Лесі Українки Хуса, коли дізнається, що римляни, яким він теж служив, засудили до страти дружину Йоганну, як державну злочинницю за зв’язок з Христом.„Мій герой Хуса людина добра. Проте дуже заплутався і немає нікого поруч, щоб дати йому раду. А події розгортаються так швидко, і тиск обставин настільки потужний, що він не витримує і гине. І надія лише в тім, що його віруюча дружина зможе відмолити його у цьому, або в тому світі. А відмолити тільки за те, що він ставився до неї людяно і зробив усе, аби її не покарали за жорстокими законами того часу”, — ділиться своїми думками В.Кошель.
Юрій Шульган в виставі виконує відразу дві дуже несхожі ролі. З одного боку це шляхетний чоловік, значний римлянин Публій, а з іншого – стара жінка, мати Хуса Мелхола, що ні за яку ціну не хоче зраджувати звичаям свого народу.
Можна лише дивуватися, як актор вміє перевтілюватися. Цікавим виявився і образ жінки Публія Марції, яку втілила на сцені Ольга Джигурда. До речі, раніше артистка майже не розмовляла українською мовою, але тут її українська звучить досить природно і, навіть, вишукано. Успішним став творчий дебют для Олени Колесник (роль Сабіни) та Альони Загорської (роль Рабині), їхні образи хоча й не головні, але надовго запам’ятовуються.
Про виставу „Йоганна, жінка Хусова” можна ще довго розповідати, але для того, щоб відчути її незвичайну енергетику, потрібно побачити. Сам же театр, якому лише два роки, активно розвивається. І якщо творчі пошуки триватимуть і далі, то, очевидно, він залишить помітний слід в історії українського театрального мистецтва.
ЕДУАРД ОВЧАРЕНКО
Газета „Демократична Україна” № 5, 1 лютого 2013 року
