Жіноча розмова про надприродні явища, про цінність людей і силу творчого партнерства із чоловіками. У нас в гостях Катарина Синчилло Катарина — художня керівниця київського театру «Класичний художній альтернативний театр" (КХАТ), актриса і телеведуча. Астрологиня

Про цінність людей і силу творчого партнерства із чоловіками

Жіноча розмова про надприродні явища, про цінність людей і силу творчого партнерства із чоловіками.У нас в гостях Катарина СинчиллоКатарина — художня керівниця київського театру «Класичний художній альтернативний театр" (КХАТ), актриса і телеведуча. Астрологиня.https://i-ua.tv/programs/klub-bila-vorona/25731-pro-tsinnist-liudei-i-sylu-tvorchoho-partnerstva-iz-cholovikamy

Опубліковано Я-UA Середа, 2 жовтня 2019 р.

Опубликовано в рубриках: Новости | Комментарии к записи Жіноча розмова про надприродні явища, про цінність людей і силу творчого партнерства із чоловіками. У нас в гостях Катарина Синчилло Катарина — художня керівниця київського театру «Класичний художній альтернативний театр" (КХАТ), актриса і телеведуча. Астрологиня отключены

День народження в театрі

День народження в
театрі

Едуард Овчаренко

День народження Катаріни Сінчілло та відкриття виставки « КХАТ. Народження легенди».

19.09.2019,
12:27  95

Свій день
народження художній керівник Класичного Художнього Альтернативного Театру
Катаріна Сінчілло вирішила відсвяткувати відкриттям виставки, присвяченою
головній справі свого життя — театру КХАТ, який відкриває свій 10-й сезон.

Виставка
експонується у Будинку актора. Саме керівництво цього закладу культури, з якими
театр пов’язує всю свою творчу біографію, виступило ініціатором проведення цієї
виставки. Це вже третя виставка КХАТу, але вперше показана історія театру у
світлинах. Понад шістдесят знімків розповідають як створювалися вистави «До»,
«Чайка», «Єврейський годинник», «Йоганна», «Зірка Б», «Собака на сіні»,
«Гамлет», «Морг № 5», «Ніч з графом Калістро», «Придурки», знайомить з
творчістю акторів театру. Головний режисер театру, заслужений артист України
представив на виставці свої кращі картини, створені протягом минулих років, а
також нові живописні роботи. Саме пан Віктор провів екскурсію виставкою

Аби привітати
КХАТ із знаковою подією в його творчому житті завітали народні артисти України
Лариса Кадочнікова і Людмила Марцевич, директор Будинку актора Вікторія
Московенко, поети Євгенія Більченко, Марго Гейко, Борис Ольшанецький, Андрій
Пермяков, Валерія Богуславська, організатор дитячих фестивалів Алла Горбунова,
відомий психолог Олена Рихальська, диригент Сергій Лисенко, драматург Тамара
Альохіна, засновники театрального фестивалю «JOYфест» Інна Гончарова та Віктор Кожевніков, ведуча
програми «Жінка-бренд» Наталя Каплун, школа телебачення «Prime Media», заслужений артист Росії Петро Миронов, актриси Ольга Джигурда та Галина
Янішевська, які стояли біля витоків КХАТу.

Відбувся
невеликий концерт, під час якого зокрема, відбулася прем’єра пісні на слова
Катаріни Сінчілло і музику Сергія Альохіна, яку виконав сам композитор. Пісні,
присвячені театру, прозвучали у виконанні Віктора Кошеля.

Також показали
ролик з відкриття КХАТу, який зняли десять років тому та фільм Ольги Кіпніс,
присвячений Катаріні Сінчілло і театру. Цей фільм створили після прем’єри
вистави «Безіменна зірка». У стрічі записані інтерв’ю з кхатівцями. А родзинкою
святкування став показ матеріалів з майбутнього нового повнометражного
документального фільму, що є поглядом на театр покоління, якому належить
майбутнє. Для зовсім юної режисери Насті Ніконової це буде перша велика робота,
дебют у документальному кіно.

А першою виставою
нового сезону стане жіноча сповідь «До і після». Саме цією постановкою КХАТ
починав свою творчу біографії, а нині глядач має можливість переглянути її
оновлену версію.

Інтерв’ю з
художнім керівником КХАТу Катаріною Сінчілло читайте найближчим часом.

Опубликовано в рубриках: Новости | Комментарии к записи День народження в театрі отключены

Художня керівниця театру КХАТ Катаріна Сінчілло про головні ролі, ювілейний сезон КХАТу та сучасний театр

Катаріна Сінчілло: «Кожна вистава  КХАТу для мене, як моя дитина».

 Актриса, режисерка, художня керівниця  у ексклюзивному матеріалі  розповідає про поєднання акторської та режисерської професій, головні ролі у театрі та житті, заснування та розвиток КХАТу та особливості сучасного театрального мистецтва.

Я стала актрисою в 16 років

Я завжди мріяла
бути саме актрисою. Але доля примусила мене стати режисером, художнім
керівником, директором, засновником театру. Під час навчання режисурі я
зрозуміла, що добре бачу виставу тільки зсередини, коли граю в ній як актриса,
тільки тоді мені вдається втілити мій режисерський задум. Мені не складно
поєднувати режисерську та акторську професії, я вважаю це своєю особистою
професійною властивістю. КХАТ приготував мені набагато складніше випробування –
навчитися співпрацювати в режисерському тандемі не просто з іншою людиною, а зі
своїм чоловіком ! Всі вистави вже 10 сезонів ми ставимо удвох.

Всі ролі для мене особливі

Кожна
вистава  КХАТу для мене, як моя дитина,
всі вони мої рідні. Але є ролі, які я напевно більше відчуваю. Так, наприклад,
обожнюю свою Йоганну у вічному шедеврі Лесі Українки, Гамлет – це про мене, в
цій роботі найпотужніше розкривається мій акторський потенціал. І Ніна Зарєчна,
і Аркадіна в  Чехова – це теж про мене. А
історія Мони у «Зірці Б» та Діани в  – це
просто моє життя в інших перевтіленнях.

Все життя я мрію
зіграти Настасію Филипівну в «Ідіоті» Достоєвського

Я сама не знаю,
чому досі оминаю Настасію Филипівну. Ця роль вимагає колосального акторського,
жіночого і духовного досвіду. Актриса має дозріти для неї, щоб не зіпсувати
своє власне життя. Комедія з життя акторів у нас називається «Придурки», так от
я не вмію придурюватися на сцені, настільки вірю у все, що відбувається зі мною
у виставах, що можу не витримати і збожеволіти. Так грати зараз не модно. Але я
не можу не викладатися цілковито, бо це відбувається зі мною якось автоматично
– тільки-но виходжу на сцену, одразу вмикаються всі лампочки.

Стосовно кінокар’єри

Я завжди з
радістю знімаюся у фестивальному кіно, на наші недолугі серіали шкода часу, але
іноді знімаюся як і всі, для заробітку та щоб не забути цю частину нашої
професії. Після КХАТівського репертуару якось важкувато зніматися у лайні. Як
режисерка, я мрію екранізувати вистави КХАТу, як це робив зі своїми виставами
Марк Захаров.

Про сучасний театр

Коли думаю про
сучасний театр, то намагаюсь стримувати себе, переконувати, що толерантність –
це ознака свідомої людини. Як на мене, всілякі сучасні перформанси, інсталяції,
інтерактив та імерсивний театр не мають нічого спільного з мистецтвом взагалі,
не тільки з театральним. Театр – це потужний інструмент впливу на людину, це
зброя, яка може або знищити, або допомогти здобути перемогу у будь-якій битві,
навіть без бою. Більшість сучасних віянь (і не тільки у театральній сфері)
нагадують мені духовний геноцид, підміну справжніх цінностей фейковими,
маніпуляції свідомістю молодого покоління, в якого немає гідних прикладів.

Сучасному театру
не вистачає доброти, людяності та справжньої поезії. Дуже багато форми, сучасна
режисура має тенденцію до нівеляції акторів, як особистостей. Багато потужної
режисури зі знаком мінус, після таких вистав глядач почувається зле, навіть на
фізичному рівні відчуттів, впадає в депресію або взагалі стає агресивним. Після
однієї з таких вистав мене насправді знудило. Театр має навчати милосердю,
витягувати з будь-якого глядача все найкраще, на що здатна людина, а не
найгірше. Українську мову шкода, її паплюжать суржиком та матюками.

Як з’явився КХАТ

Я була авторкою
та ведучою благодійного проекту акторів Києва та поетів України –  «Перший Всеукраїнський Телеконкурс «30
сонячних поезій». В проекті брали участь понад 100 київських акторів, включно з
нашим міністром культури . Коли державне телебачення закрило проект, ми ще рік
після закриття, щопонеділка, і в холод, і в спеку, виходили на мітинги під
гаслом «Ні духовному геноциду на українському ТБ». Це добряче нас згуртувало, і
врешті, Народний артист України  поставив
виставу  під такою самою назвою –
«Тридцять сонячних поезій». Виставу ми грали у нього в театрі . Згодом я, як
авторка, переписала цю п’єсу, а заслужені артисти України Віктор Кошель та , як
режисери, зробили нову версію вистави, яка отримала назву «ДО». Допрем’єрний
показ вистави відбувся також у театрі «Актор», а з прем’єрою, на сцені Будинку
Актора, ми вже відкрилися як Класичний Художній Альтернативний Театр (КХАТ),
заснований на численні прохання телеглядачів благодійного проекту.

Ювілейний сезон театру

Вже цьогоріч у
нас ювілейний, 10-й сезон, який ми плануємо відкривати 22-го вересня, в день
народження великого актора, «хрещеного батька» театру Валентина Шестопалова.
Відкриватимемо сезон ще однією версією нашої першої вистави «ДО» за участі
піаністки-легенди, Народної артистки України Людмили Марцевич. Її брат, Едуард
Марцевич був відомим актором театру і кіно, у свій час зіграв Гамлета, якого
визнав навіть корифей англійської сцени Лоуренс Олів’є. Ще ми плануємо прем’єру
документального фільму про КХАТ, який наразі знімає ще зовсім юна
кінорежисерка.

«10 сезонів – 10 шедеврів»

Ювілейний сезон
КХАТу має пройти під гаслом «10 сезонів – 10 шедеврів», ми оновлюємо всі наші
репертуарні вистави. Створення не просто вистав, а справжніх витворів
мистецтва, було головним завданням, коли створювався КХАТ. Ми плануємо
випустити спеціальні програми з портретами трупи театру, запросити на урочисте
відкриття всіх акторів, які в будь-який час працювали у нашому театрі, щоб вони
змогли переконатися на власні очі, що мета досягнута. І головне – це у черговий
раз здивувати наших глядачів, ще раз довести, що недарма слоган нашого логотипу
«Унікальний театр Києва».

Якщо озирнутися на минулі 10 років КХАТу

Можна з
упевненістю казати, що КХАТ залишився класичним, добрим, розумним і поетичним.
А творчий ріст театру помічають всі, хто слідкує за нашим театром з його перших
вистав – і колеги з інших театрів, і журналісти, і глядачі. КХАТ – це не просто
театр, це чарівна субстанція, що змінює особистості та долі своїх акторів,
глядачів, засновників. Неможливо не помітити, як зростають у нас не тільки молоді,
а й досвідчені актори, як зростають вистави, як КХАТ всіх нас вдосконалює.

Далі – більше та цікавіше

У нашому
режисерському портфелі ще дуже багато задумів. Не буду розголошувати, бо в
театральній сфері Києва конкуренцію ніхто не відміняв та й боюсь наврочити, у
театрі є свої прикмети, яких мене навчили ще змалечку. Скажу тільки, що буде
надзвичайно цікаво, КХАТ зараз на порозі сходження на найвищий щабель і своїх
прихильнків ми не розчаруємо.

Опубликовано в рубриках: Новости | Комментарии к записи Художня керівниця театру КХАТ Катаріна Сінчілло про головні ролі, ювілейний сезон КХАТу та сучасний театр отключены

Йоганна

23.02.2019

«Йоганна», спектакль КХАТ, в главной роли - Катарина Синчилло.

Спектакль, на который я попала второй раз. Видит Бог, я не умею лгать, я в
первый раз его не поняла до конца. А теперь я поняла его больше, чем сама того
хотела. О чём говорит Леся Украинка в своём драматическом этюде «Йоганна,
жінка Хусова»? О наболевшем. О цветаевской теме экзистенциального
одиночества женщины духа в материальном мире. «С этой безмерностью — в
мире мер» ©. Чем завершается? Почти суицидным, социально-богоборческим:
«Ну, когда уже это Царство Божье?» Или: «Отче, зачем Ты меня
покинул?» Башлачев выпрыгивает из окна. Байрон, человек Запада, умирает за
Грецию (читай: за себя, из-за «них» — несправедливости «их»
мира). Вечно задержанное событие Гефсиманского. Как поэт — понимаю.

Но есть еще я — как человек. Православный человек. Человек Востока. И здесь
начинается самое главное и очень трудное — преодоление страдальческой самости
во имя любви к тем, кто причиняет страдания. Ибо что вера без любви? Бубен
звенящий, медь гудящая, Есенин в «Англетере». Ужас жить по правде и
гибельный восторг с ее утратой. Актеры делают почти невозможное: они продолжают
лесин этюд без слов, порхая поверх сюжета на жестике и подтекстах, играя
полифонию на дополнительной аранжировке. И что мы видим? Йоганна, которая во
многом перекликается с лесиной Мириам (героиней «Одержимой»)
преодолевает личное ради общего, эрос — ради новозаветного агапе (чего не
смогла влюбленная в Мессию вторая христианская женщина Леси).

Йоганна не просто несет правду и впадает в отчаяние от невозможности ее
реализации в мире. Она находит в себе мужество перестать раздражаться на мир и
полюбить его таким, как он есть. Принять принятие. Она становится выше своей
обиды на мужа-иудея (или на патриция-язычника, не суть) и спасает любимого,
оставаясь с ним, а не вне его. Именно она обращает римских политеистов в учение
любви, потому что то, что в этюде было просто «виллой с озером», в
постановке КХАТ — метафора Царства Божьего, Тивериадское озеро. Китеж. Киев.
София. Соня. Славянская теургическая воительница — Мария Оранта И в этом — вся
Катя как человек, вне гендера, вне даже ее воли и заслуг, вне ее рефлексии, она
— как носитель (унаследовавший бессознательно) киевского скоморошье-юродивого
архетипа сакрального на грани гротеска, провокации и святости.

Мне это напомнило концовку нашумевшего и любимого мною фильма М. Скорсезе
«Молчание» — Иисус не являлся истово верующему герою, пока тот не
отрёкся от веры ради спасения жизни людей, в чем и была подлинная суть Христова
учения. Богоявление в момент Богоотречения, совершенного не как предательство,
а как жертва. Йоганна получает Благодать не в момент гневливого разоблачения
грешника Хуса, а в момент, когда берет его в объятия. Ибо глупенький он и
маленький, этот любящий ее, растерянный язычник, притворяюшийся похотливым
деспотом. Актеры сами сыграли эти скрытые планы, поставив христианскую точку в
лесином богоборчестве.

Патриархалы: мужчина всегда прав. Феминисты: женщина всегда права и чхать
хотела на мужчин. Христианство: при чем тут женщина или мужчина? Дух либо есть,
либо его нет и надо найти — и в этом правда, и суть, и путь вне пола и пыли. Выбираю Христа.
Еще раз с 23-м, воители.

#рецензииБЖ

Опубликовано в рубриках: Йоганна | Комментарии к записи Йоганна отключены

«ПРИДУРКИ» — «ЗРЕЛИЩ и ХЛЕБА»

БЖ. Зрелищ и хлеба (премьера #КХАТ)

Спектакль о судьбе Актера — не Лицемера, а Лицедея. Истина, живущая на
сцене и в сердце, но никогда — в жизни, где от нее остается лишь шлейф бытовой
боли, хулиганский сплев, глоток коньяка за кулисами и смех эротического
гротеска. Коллективный Сомерсет Моэм, раздробленный на их несколько храбрых
сердец. Я не просто смотрела пьесу в пьесе, театр в театре или текст в тексте,
я переживала свою жизнь в жизни. Потому трудно говорить об этой блестящей
премьере как о чем-то семиотическом. Но я попробую.

Представьте, что есть Воображаемое — сцена, или картина. У картины же —
есть рама, у сцены — кулисы: символическая граница миров, где сидит некая
операторша (богиня, она же распутница, трикстер в женском обличье) и подает
Свет. В этом Свете дышащий на ладан детский театр играет «Красную
Шапочку». Но в стране — декоммунизация, красное под запретом, и потому они
играют «Еврейскую шапочку». На дне этой маленькой кипы — их
изломанные судьбы, нищета, нереализованность, одиночество. Их неоконченная пьеса
для механического пианино, их безнадежная надежда, которую блестяще воплощает
главный герой — актер с многолетним стажем, он же гений, он же алкоголик
(уникально сыгранный Валерой Рождественским, — образ, давно мной, балдеющей от
его игры, ожидаемый). Театр состоит из него, режиссера, его жены, примы (она же
— промоутер, разбивший башку о рынок нашей эпохи), ворчуньи второй актрисы с
повадками мадемуазель Куку и Матери Гамлета, смешного молодого актера — эдакой
достоевской «облизянки», к концу стремительно взрослеющей.

Театр — на грани вымирания. Но выживать надо все равно — потому с первых
эпизодов мы попадаем на эту сцену, на эту картину, мы становимся героями
Воображаемого. Конечно, на сцене идет комедия — так, исподволь, сквозь
кажущуюся безмятежную и невыносимую легкость («гости съезжались на
дачу»), продирается трагедия — гротеск на грани пристойного. Детская пьеса
обнажает взрослую судорогу. Это нагнетание — в лучших традициях Михалкова или
Линча. Двойной код вспарывает ткань их смешливо-богемного театрального быта, когда
обнажается травматическая реальность, тупая инерция их маленькой гибели.
Комедия перерастает в трагедию, фарс отдает слезами и ругательством, герой
Валеры умирает со словами ненависти к системе Станиславского и... всё?

... Было бы все, если бы они были постмодернистами. Но они — неоклассики.
Они служат. Служат искусству. Служат так, как я это не вижу почти ни у кого из
литераторов, — старомодно и беззаветно. Так открывается третий план — как если
бы мы, содрав одно сновидение, оказались бы не в яви, а в сновидении другом, и,
для того, чтобы добраться до истины, нужно надорвать и его. Тогда мы приходим к
ядру. То есть — к началу. К той же сцене, с которой все начиналось. Жизнь,
казавшаяся нам непристойной, но реальной изнанкой их иллюзорных спектаклей, оказалась
иллюзией, а истина кроется — в самом спектакле. Круг замкнулся. Свет операторши
теперь значит луч загробного мира. Мертвого артиста выволакивают на подмостки,
— чтобы он доиграл себя мертвого. Прима читает Цветаеву и Ахмадулину в
ослепительно белом, содрав дурацкую шапочку. Герой Валеры воскресает. На
третьем круге мы возвращаемся в вечную весну первого. Актер никогда не умирает.
Он живет на сцене, которая и есть его настоящая жизнь, его же скандальная жизнь
в быту — чужая роль.

Что нового я увидела — после Моэма и Лакана, после Линча и Михалкова, после
Чехова и Уайльда? Всё для меня в КХАТе — новое. Они играли свою повседневность.
Они играли меня, как я себя ощущаю на каждом концерте. Они играли наш уходящий
и вечный мир. В сочетании детского и взрослого, трагического и комического,
бытового и бытийного планов не было никакой постмодерной эклектики — все
развивалось поэтапно и рвано, в одной стихии полифонического действа, под сбор
подписей о незакрывании дома актера, в антураже киевского сецессиона. Спасибо,
Витя, Катя, Валерочка и все-все-все за то, что спасаете гоголевские души.

#рецензииотБЖ

Опубликовано в рубриках: Придурки, Шапочка Еврейская или Сукины дети | Комментарии к записи «ПРИДУРКИ» — «ЗРЕЛИЩ и ХЛЕБА» отключены